Про зону…

Звив собі гніздо і тепер боюсь щоб воно нікуди не поділось, щоб його ніхто не вкрав чи зруйнував. Обклав себе «правильними» поняттями і намагаюсь заспокоювати себе, що живу я гідно того, щоб не називати життя існуванням. Така собі банальна «зона комфорту» – насправді, мабуть, зовсім нікчемний мінімум існування. «Мінімум» не тому, що «мало», а тому, що ЖИТТЯ знаходиться за межами мене і задоволення мене.

Простий і відомий переважній більшості пересічних громадян Планети принцип  – «Моя хата скраю, і все, що за моїм забором мене не стосується». … не стосується, поки в той паркан хтось не постукає і не зазіхне на МІЙ рідний мінімум. Про «переважну більшість» дуже хочеться помилятись, але нехай в мене кине камінь той, хто народився з іншими поняттями.

Дядько Йов (з книги Йова) – що він зміг втримати і зберегти з того, що начебто належало йому? І коли вже навіть розум визначився з цінностями (тобто що є вічним, а до чого не варто приліплюватись), що тоді тримає в тій ЗОНІ?

Що я зробив для світу в якому живу? Я «для світу» зробив СОБІ дещо і чекаю щоб світ ще щось добре, трошки, щодня МЕНІ додав. Якась дурня…

Весь зміст життя знову зводиться до того, щоб віддано, повністю, абсолютно посвячено служити людям, згідно вічної і досконалої Ідеї Творця! Маю щодня і завжди ВИБІР – згрібати під себе, або бачити людей. В першому варіанті, судячи з досвіду межі немає – «під собою», як виявляється місця дуже багато.