...про страждання і біль.

Мы думаем, что мы достаточно сильны, чтобы управлять миром без боли и страданий. Но страдания напоминают человеку о его зависимом положении. Мы полагаем, что мы достаточно мудры, чтобы самим придумывать законы нравственности, что у нас хватит сил стать праведниками. Нам кажется, что нам не нужен мегафон боли. Но, как показывает история, произошедшая в Эдемском саду, мы ошибаемся. Мужчина и женщина, жившие в мире, где страдания не было, пошли против Бога.

У нас, потомков Адама и Евы, тоже есть выбор. Можно довериться Богу или обвинить Его в уродстве нашего мира.

Ф. Янси «Где Бог, когда я страдаю?»

Читаю цю книжку.
Спробую описати що я зараз думаю про страждання і біль.
ПИШУ ПРО СЕБЕ! Щоб ніхто нічого не подумав… :)

По-перше, я визнаю, що коли мова йде про страждання і біль, то я особливо суб’єктивний. Я розцінюю події, ситуації, обставини виключно з точки зору – «я б зробив по іншому…» - звичайно ж на місці Бога.
Але тоді стоїть переді мною питання:
- Чи готовий ти змінити хід історії, локальної чи глобальної, і взяти відповідальність за всі наслідки тих змін в майбутньому, не знаючи того майбутнього?
- Чи можеш ти врахувати психологію хоча б одного з людей, його реакцію, поведінку, рішення, після того як ти «направиш» його шлях для його ж «блага»? Він нарешті буде задоволеним? А двох людей, а десяток, сотню…?
- Чи варті твої найблагородніші зміни для тієї людини (навіть якщо вона буде абсолютно задоволеною результатом), того щоб позбавити її права вибору і усвідомлення особистої відповідальності за нього.

Ок. А що стосується мене, моїх близьких і тих страждань, що випадають на нашу долю?
Я би позбавив нас від того всього… звичайно ж враховуючи життя інших людей...
Я б нам додав комфорту, достатку, задоволень. В той час як третина людства засипає щодня не доївши? О-о-о, то я б нагодував би ще й третину людства. Як? Та просто дав би їм їсти, комфорту і достатку.
Далі, щоб зберегти для них, те що я їм би дав, прийшлось би змінити їх устрій, умови проживання, владу (виключно добрих і турботливих людей), робочі місця… і т.д.
І тоді… мабуть, прийшлось би забрати в них розум і волю. Бо ж вони все зіпсують і все повернеться на круги своя… і так аж до розборок і війн. Бо якось так склалось, що кожен думає в першу чергу про себе, а не про ближнього.
Мда… дилема не проста – або щасливі і без мозгів, або з мозгами і з болючим щоденним вибором.
Виходить, що мені все змінити, тільки для нас, не вийде. Бо, якщо це зробити локально, то це як мінімум не справедливо по відношенню до інших. Якщо глобально, змінювати все для всіх, то толку з того буде не на довго… хіба ізолювати нас від всіх тих, хто має розум і свободу вибору.
Цікаво б куди нас тоді помістити? Мабуть прямо в рай.
Але що ж тоді з правом вибору? І тут для мене стає більш зрозумілим Божий план спасіння людства… Кожен робить свій вибір в даний момент – якими цінностями жити і яку життєву позицію прийняти. Якщо вибір падає на життя Христа, то в рай попадають ті, хто вже зараз свій вибір зробив – це жити заради інших людей. Ось і ідилія. І враховуючи Божу благодать все сходиться ідеально.

Але щось ще на землі я таки змінив би точно. Я б забрав хвороби від нас… ну і смерть близьких. Не від всіх – від нас – найкращих на землі (тут «про нас» дуже грубий сарказм). Ну бо ж всім треба якось Бога пізнати… то я б їм залишив такий собі тиск на свідомість, щоб мали на увазі і не забували про вічність.
А нам нащо? Тим, хто Бога вже знають.

Типу, якщо мислити моїми такими обумовленими і «справедливими» мозгами, то на кожен вибір людини, її поступки, поведінку мав би бути відповідний наслідок. Гарно поступив – цукерочка. Погано – різочка. Повірив в Бога, обрав Його шлях – на тобі гроші, комфорт і крепкого здоров’я. Не повірив – на тобі проблеми.
Ей… щось мені згадується, що така ситуація вже десь була. Колись Христос чудесним чином годував тисячі людей, котрі за Ним ходили і вчились Його науки. Ось і справедлива закономірність. Вони за Ним ходять – Він їх годує.
І ті люди залишились Йому вдячними до кінця життя. До кінця Його життя. Бо видно, з глибоким відчуттям вдячності вони Його і розіп’яли.
Але справа навіть не в тому, що ми люди, схильні до такої специфічної вдячності. А тут вражає те, що тут і немає ніяких таких причин і наслідків. Христос годував людей, бо вони були голодні. Він просто відповідає людям на їх потреби, а не підкупляє їх, щоб вони робили те що Він захоче.
Тому Він Своїм учням відверто каже, що обравши Його дорогу, вони не отримають ніяких привілеїв в земному житті, а навпаки більше лиха на свою голову. І коли вони робили свій вибір, то робили його усвідомлюючи це.

Чому так? Хіба важко Богові дати Своїм послідовникам все для їх добра?
Мабуть не важко, думаю собі.
І тут десь дуже тоненько – як на лезі ножа, я розумію, що мова йде знов про мою свободу.
Чи хотів би я повного забезпечення всіляким добром від Бога для себе і своєї сім’ї? Так – звичайно. Навіть більше – я бажав би і всім свої друзям.
Чи хлинули би люди до Христа, якби Він дав їм і хату, і Maserati, і здоров’я… Хлинули б масово! І християнство б стало релігією навіть атеїстів.
Але тут є проблемка.
Бо ж десь кожен з нас зневажає підлабузників – тих людей, котрі живуть не своїм життям, виконуючи повеління того, хто дає їм грошей. І тих, хто таким чином дає, теж не люблять. Бо він маючи, підкупляє тих, хто не має. Тим самим зневажаючи їх і їхню волю.
І кожен з нас поважає тих, хто віддано, жертвуючи собою, не за якісь вигоди, допомагає нам, іншим людям, захищає, турбується.

А ще, судячи з першої заповіді, Бог хоче щоб Його любили.
Я також хочу щоб мене любили. Але чи хочу я, щоб мене любили тільки за те, що я комусь щось даю? Точно не хочу. Навіть я, котрий про любов знає тільки дещо. На відміну від Бога, котрий Любов’ю є Сам.
І навіть розуміючи ці речі, я часто відношусь до Бога ніби я знаю як треба, а Він ні. Ставлю Йому чесно питання, чекаю відповіді, каюсь і знов питаю. Бо хочу пізнати Його і довіряти Йому у всіх обставинах – і добрих і не добрих, на мій погляд.
Тим більше Він достатньо дає мені Свого добра, і я це бачив і знаю точно. Але не підкуповуючи мене.
Чи хочу я тут зараз якось виправдати Бога?
Та де там… Те що я тут пишу, то це швидше для того, щоб самому зрозуміти як я думаю, таким чином відобразити ту картину, котру бачу.
Боже, допоможи.

P.S. До речі, раджу всім почитати Ф. Янси «Где Бог, когда я страдаю?»