Така собі подорож…

–

Всі фотки тут


Так щоб писати від самого початку, описуючи події у хронологічному порядку, то мене не вистачить навіть на один том, а їх від 17 серпня вже назбиралось би з п’ять.
Тим не менше, сиджу я зараз у трейлері для подорожей і на годиннику маю 22:40 по Норвезькому. Так, на заході Норвегії, а саме на острові Аукро. А всього кілька днів тому ми з дружиною і ще одним шукачем рублів (по їхньому крон) ми були на острові Хорей. Що цікаво, що через пошук на Google maps, Хорей знайти, з кириличною розкладкою клави не можливо, бо пишеться ця назва через їхню чудернацьку букву О (вона в оригіналі має бути перекресленою).
Як стало вже зрозуміло, така собі подорож наша вийшла не виключно з бажання відчути себе туристами, але вийшла вона, до цієї пори, просто бомбезно-туристичною!
Таки, мабуть, почнеться з початку.
А початок полягає в тому, що за 30 літ, ні я ні моя Оля за бугром ще не бували таки ніде. Ось і відкрилися наші роти, практично відразу при в’їзді в «ЕвроСпілку», а саме до Польші. Та спочатку ми з поляками зустрілись на таможні. Дехто з них шманав нашу автівку, щоб нам не вдалось бува перевезти до них хоч грам контрабанди. А дехто з поляків, хотіли збити парочку злотих  (з нас –  Українців) за їхню каву або чай. Ми звичайно ж відмовились, бо як справжні патріоти своєї неньки все мали з собою – пакетики з чаєм і випрошений у кахфе перед таможнею кип’яточок. Але як же то все цікаво виглядало!
А ще я сказав таможеному пану українське слово «літака» (родовий відмінок від слова «літак»), то він його як повторив, то додав нам радості і сміху ще з на пів дороги, яка в цілому складала понад 2,5 тис. км.
Так ми і поїхали, тримаючи курс на Варшаву. І доїхали ми до якоїсь заправки, бо на ходу засипали. А про спання історія окрема. Бо кочували ми, виїхавши з  Батьківщини, три ночі і чотири дні.
1 ніч. Я і Оля на надувному матраці з дірочкою в буді нашої вантажівки з імпортною назвою MAN. Посеред ночі я додував матрац на тій заправці прямісічко посеред магазину (в приміщенні заправки), бо надувається він (дяка за це Богу) за допомогою розетки, а не моїх легень. Якийсь прикольний пан охоронець був тієї ночі на вахті того магазину – дивився на мене так, в три часа ночі, ніби ніколи не бачив людини, що сидить навколішки біля стовпа, на якому знаходиться 220, і надуває серед всіляких шоколадок і чіпсів матрац. Другий раз я його вже не надував, а обрав для себе інший варіант – десь о 6:30 початок нового дня.
Так доїхали ми до Варшави. Проїхали її, оглядаючи в основному архітектуру. І попрямували до портового містечка Гдинів, бо там мали сісти на пором, що мав маршрут на Швецію. По дорозі заскочили у кілька польських супермаркетів, де ми поржали, купили торбу перекуски, сходили по черзі, і поїхали до порому.
Пором – то штукенція грандіозна. Я збився з ліку, коли почав рахувати фури, що виїжджали з нього, при чому з першого і другого поверхів. Їх було так багато, що стало нудно за ними спостерігати.
І ось, настала й наша черга зайняти своє місце в тому безкінечному гаражі, що плавав по Балтійському морі щодоби туди-сюди. Ми заїхали туди ніби в здоровенну пащеку якогось монстра. А наш MAN здавався маленьким MANчиком, а ми… то й годі щось казати.
2 ніч на поромі. І так як квитки з каютами закінчились, коли їх купував наш друг і брат Алекс Мітсубіші (так його назвав на Хореї норвежець, бо фамілія Кметюк для нього була складною для вимови, але якось співзвучною з назвою марки японського авто) то розміщались ми у залі з сидячими місцями, як у великому автобусі. Тільки по обидва боки проходу розміщались два ряди з кріслами по п’ять штук у кожному з них. На підлозі був застелений м’який килим. Хоча спати на ньому було не так вже й м’яко… З нами відпочивали громадяни і Польші і Швеції, і кожен з них мав свій національний тембр храпу. Хоча я їх не чув, бо як би там не було був стомленим від дороги і спав. Вставав, посидів і знов спав.
Та це не вся історія про пором. Там ми ще мали натуральний швецький стіл – на вечерю і на сніданок. А як приємно знати себе як Швець за натуральним швецьким столом. Отже, реально крутий ресторан. Столики прикручені до підлоги і надзвичайний краєвид з його вікон – море! Черга складалася з нас трьох, польського велосипедиста, ще кількох невідомих і десь біля сотні дальнобійників. Але ж ми українці, тому ми завжди у числі перших – так і у цій черзі. У тарілку можна було, як у нас кажуть, НАКЛАДАТИ скільки влізе (навіть більше) і цією можливістю користувались 98% пасажирів. В нормальних українських ресторанах так не НАКЛАДАЮТЬ. А це хавло практично на халяву, бо входить у вартість квитка, хочеш сиди голодний, а хочеш лопни біля того швецького столу – полюбе «всьо оплачено». Страви деякі мені були невідомі, хотілось всього попробувати, ну і тарілка моя стала як Кудикіна гора, що на Щорса у рідному місті. Та вона (тарілка) на загальному фоні оточуючих тарілок виглядала досить скромно. Потім мене мучило моє чисте і непорочне сумління, бо пів вечері довелося спустити у смітник. Але вже до сніданку ми покультурнішали (бо ж дві ночі вже провели у Европі) і НАКЛАДАЛИ у свої тарілки вже менше харчів. Зате (як патріоти неньки) припасли у пакети «тормозки» на дорогу. Воно ж все рівно би пропало… а так принесло швецьким лісам користь. Це жарт… Бо по дорозі, у Швеції і Норвегії, через кожних кілька км., побудовані малюсінькі будиночки з дерева, в котрих є світло, умивальник, нужник і папір. Так що ми там були (!навіть в дорозі!) носіями чистоти і культури.
Отже від порому одні приємні спогади залишились.
Ми приплили і поїхали далі – навпростець через Швецію до Норвегії. Про Швецію писати багато нема що, бо там зупинялись виключно біля вище описаних будиночків і так, ще зфоткатись разок.
А все ж, як приємно бути в країні, названою на честь милозвучного українського прізвища Швець.
Зараз йду спати. Продовжу писати, як дасть Бог, через кілька Норвезьких діб.



Коментарі

Дописати коментар